Берлінські історії для України. Про що пам’ятають пам’ятники?

Берлінські історії для України. Про що пам’ятають пам’ятники?

by Evgeniia Nesterovych

 

3487d77-300x196-treptowВ Умані відкрили пам’ятник Гонті та Залізняку, у Полтаві на місці знесеного Леніна вже лаштуються встановити церкву, в селі Сари неподалік Гадяча несподівано гучно святкують неювілейну дату підписання Гадяцької угоди, а у Львові на Сихові ледь вдалося прибрати самовільно встановлений гіпсовий макет пам’ятника Небесній Сотні.

А ще є шкільні підручники, університетські програми, історичні науково-популярні фільми, виставки Українського інституту національної пам’яті та особливості українських законів про декомунізацію. Усе це – частина однієї великої мозаїки, яка називається “політикою пам’яті”.

Ясна річ, українці зовсім не перші, кому доводиться мати справу зі складними і суперечливими моментами власного минулого. Інша справа – як ми даємо собі раду з цим у моменти такого непростого теперішнього і наскільки ми хочемо вчитися на чужих помилках, а не робити знову і знову власні.

Німецький приклад подолання складного минулого, мабуть, найбільш хрестоматійний у Європі – з цілком зрозумілих причин. А проте зазвичай український погляд на німецькі політики пам’яті однобоко акцентував увагу саме на нацистських часах і питанні Голокосту, майже зовсім оминаючи все, пов’язане з об’єднанням двох Німеччин.

Хоч, як на мене, зараз саме час подивитися і на цей останній період, у якому, продовжуючи пам’ятати трагедію євреїв і злочини нацистів, німці також намагаються побудувати актуальну, спільну німецьку ідентичність.

“Пам’ять волочиться, мов парашути…”

“…Ходиш і забуваєш минуле. Забуваєш – і не можеш забути”. Усього за півгодини шляху від центру Берліна розташоване місце жахливе і безжалісне навіть у своїй архітектурі – колись “зразково-показовий” концтабір Заксенгаузен. Це – територія колишньої НДР, і меморіальний комплекс тут було відкрито ще 1961 року.

 3325f17-sachsenhausen-turm

Влада соціалістичної Німеччини взяла собі за основу ідеологію антифашизму, і тому місця нацистських злочинів всіляко підкреслювалися. В сучасному науково-дослідницькому та музейному комплексі зберегли одну залу з колишньої експозиції – спеціально, щоб продемонструвати, як висвітлювали діяльність концтабору за соціалістичної влади.

Вражає, наскільки той “старий” шмат експозиції нагадує звичні нашому оку музейні зали, присвячені Другій світовій війні (чи то Великій вітчизняній): транспаранти із запальними гаслами, герої-визволителі та їхні великі постановочні портрети. І ані слова про Голокост, а тим більше про гомосексуалів, чи про те, що від 1945-го до 1950 року це був один із найбільших спецтаборів НКВД для всіх незадоволених соціалістичною владою, колишніх вермахтівців та інших військовополонених.

Тепер у музеї можна побачити одночасно багато перспектив: тут діють окремі експозиції, присвячені роботі, побуту, медицині в таборі,  різним групам ув’язнених та різним періодам його існування (табір заснували ще 1933 року в Оранієнбурзі для незгодних з новими порядками Гітлера).

Відвідини подібних місць – обов’язкова програма середньої шкільної освіти у Німеччині. Сучасна експозиція, каже екскурсовод Іван Кульнев, значно більш відсторонена і не тисне лише на емоції відвідувачів. Вона скрупульозно документує та демонструє минуле, уникаючи домислів. Однак витримати у Заксенгаузені навіть відсторонену оглядову екскурсію без сліз чи пригнічення майже неможливо.

Те саме чуємо ми і від екскурсовода на віллі Ванзеє, де 1942 року відбулася сумнозвісна конференція з “остаточного розв’язання єврейського питання” і 11 мільйонів людей (за попередніми підрахунками Ейхмана, експерта з депортації СС) були приречені на смерть.

 f677bab-haus-der-wannsee-konferenz

Оскільки Голокост довший час не був частиною загальноприйнятого наративу про нацистські злочини, то усі намагання історика Йосифа Вульфа протягом 1965-1972 років заснувати на віллі центр документації не увінчалися успіхом. Будівлю на озері Ванзеє використовували як дитячий літній табір, і вже аж у 1992 році тут відкривають меморіальний комплекс.

До 2006 року виставка переважно викликала в людей сльози та жах, – каже екскурсовод, – а тепер усе-таки більше змушує замислитися над тим, як таке взагалі могло статися і які чинники сприяли цьому ще до приходу Гітлера до влади“.

Тут слід зауважити, що акцент в експозиції, тим не менше, все одно зроблено на німецькій провині. Лиш побіжно згадано, що загалом “єврейське питання” постало ще задовго до появи нацизму, і то навіть не у Німеччині – термін виник у XVIII столітті в Англії.

Лише кілька свідчень тут є, наприклад, про “мадагаскарський план”, активно обговорюваний у 1930-ті роки в Польщі, чи про реакції інших європейських країн, які насправді знали, що відбувається з євреями у кордонах Третього Рейху. Натомість на багатьох фото ми бачимо, як цивільні німці радісно супроводжують колони упосліджених євреїв, і лиш іноді десь виринає заскочене сумнівами обличчя.

Десь після відвідин Ванзеє у моїй голові складається, нарешті, розуміння, чому німців так лякали і лякають будь-які “Слава Україні” і пафосні патріотичні слова. Вони просто змалечку знають, як легко і непомітно звичайні, спокійні бюргери буквально протягом кількох років стали радісно вітати вигнання інших, таких самих бюргерів.

І тих, хто заступився, виявилося значно менше, ніж тих, хто мовчки спостерігав чи навіть допомагав.

Вічний вогонь невідомому солдату

Наратив Великої вітчизняної війни, яка чомусь дійшла аж до Берліна, – окрема тема, і потребує окремої розмови. Але не згадати про радянські повоєнні монументи в сучасному Берліні не вдасться – лише в десяти хвилинах від Брандебурзьких воріт досі стоять цілком справжні радянські танки.

 15c7133-tanki

Доглядає за пам’ятником, зведеним одразу по війні, муніципалітет Берліна: ще коли все навколо було в руїні, 11 листопада 1945 року цю арку було відкрито урочистим парадом, і аж до виведення радянських військ з Німеччини (1990-ті) біля пам’ятника постійно була почесна варта. Тут також поховано понад дві тисячі загиблих радянських солдат – але на колонах ви знайдете не більше півсотні конкретних імен; всі решта – традиційно “невідомі”.

Минулого року у зв’язку з російською агресією в Україні берлінські ЗМІ Bild і TAZ звернулися до місцевої влади з петицією про вилучення принаймні танків і гармат, що “прикрашають” монумент (для місцевих це вже давно “російські”, а не “радянські” Т-34).

Публічна дискусія скінчилася нічим – петицію відхилили, і танки й нині там. Щоправда, зараз цей монумент вже не бовваніє серед величезної площі, а схований від Рейхстагу за деревами густого парку.

Друге, більш визначне місце радянської пам’яті, знаходиться в Трептов-парку трохи далі від центру міста. Величезний, вбудований у ландшафт меморіальний комплекс не просто так відразу нагадує нам київську “Родіну-Мать” – це був дебютний проект того самого, тоді ще молодого Євгенія Вучетіча.

 acbfc05-sovjet-war-memorial-treptower-park-berlin

І тут уже все працює як містерія – довга алея з кам’яними стінами, побудованими з уламків рейх-канцелярії, а на них – цитати зі “святкових наказів” Сталіна німецькою та російською. У кінці алеї – гігантський солдат-визволитель із врятованою “німецькою” дівчинкою на одній руці та з легендарним “княжим” мечем (який стосунок це має до радянських солдат?) – у другій. А під самим монументом – щось на зразок маленької каплички, з мозаїчними зображеннями на тему.

Чесно кажучи, справді вражає. Бо насправді тут – теж масові могили. Але ніхто не знає, чиї саме і де саме. І кожного дев’ятого травня – паломництво росіян з сусідніх міст і країн у найкращих традиціях відомого нам Дня Перемоги – з музикою, георгіївськими стрічками і горілкою.

А цитати, викарбувані у золоті – загальні фрази, які могли бути сказані ким завгодно, щоразу урочисто підписані одним іменем. Вживання цього імені тут досі не співвідноситься зі згадками про Гітлера, а сувенірку із символікою СРСР можна купити без особливих проблем. Цей меморіал був відкритий уже 1949 року і демонстрував наочно, хто насправді і якими зусиллями переміг “фашистів”.

Прикметно, що на території СРСР “переможні” монументи почали встановлювати значно пізніше, вже після 1957 року, і жоден з них, ясна річ, не містив сталінських цитат. Відразу по війні перемога, вочевидь, не виглядала такою “радісною” на радянських територіях, тому наголошувати на цьому моменті було би нерозумно.

Варто зазначити, що основна частина Трептов-парку – це парк розваг, прогулянкова зона на березі Шпреє. І не можна не помітити, що в Україні більшість пам’ятників невідомим солдатам чи ВВВ також розташована у центральних міських парках – як у місцях, що завжди будуть відвідувані та популярні серед місцевого населення і туристів.

Схід і Захід разом

Коли у 1961 році постає Берлінський мур, дві Німеччини вже давно, по факту, проживають кожна свою історію. Вони ще мають зв’язки – і матимуть їх весь час, – але вже є чітка ідеологічна лінія поділу: є західно-берлінське ґетто у соціалістичній НДР, і побудова “вітрини соціалістичного світу” вже почалася.

До епохи “двох Берлінів” доторкнутися тут можна всюди. На вічно переповненому Check Point Charlie знайдуться всі атрибути колишнього кордону і навіть його охоронці – з ними, наприклад, можна сфотографуватися.

 7deb73d-checkpoint-charlie

Також до річниці падіння Стіни там уже рік працює оглядова панорама, присвячена 1989 року. На легендарній East Side Gallery вам навіть запропонують проштампувати паспорт НДР-івським прикордонним штампом, а на Александер-плац ви без проблем зможете купити і сам паспорт Німецької Демократичної Республіки.

Поза тим – безліч сувенірів, що тематизують Стіну і легендарні графіті на ній, акцентують увагу не так на її падінні, як на самому факті її існування. Парадоксально, але на East Side Gallery, яка була створена на честь зруйнування муру, постійно відновлюють принципово призначений на зникнення стріт-арт, реставрують сам мур, і оберігають його від несанкціонованих написів.

 2c4ef55-east-side-gallery

Забути Стіну неможливо, бо все у Берліні – від маленьких позначок на хідниках до великих сувенірних магазинів – нагадує, що вона була тут.

На вулицях Берліна наш “тематично заточений” погляд помічає рясно розповсюджені постери нового німецько-американського телесеріалу Deutschland’83 зі слоганом “На чиєму ти боці?” (Auf welcher Seite stehst du?). Головний герой – молодий військовий зі Східної Німеччини, якого Штазі добровільно-примусово засилає ад’ютантом до західнонімецького генерала, щоб вивідати плани США щодо ядерного нападу на “імперію зла”.

 a52bccf-deutschland-83-poster

Чимало епізодів серіалу знімали в Музеї Штазі в Берліні – одному з кількох нових місць пам’яті, що були створені на оригінальних місцях подій. Музей займає одну з будівель колишнього центрального управління Міністерства державної безпеки. В частині приміщень від 1989 року не змінювали навіть інтер’єрів.

 20174b1-stasi-museum

Що характерно: всередині почуваєшся як у середньостатистичному кабінеті українського директора школи або завідувача будинку культури. Занадто впізнавано все, і навіть чарівна француженка-екскурсовод десь побіжно зауважує: “Частина з вас з України, так? Ну то ви ж розумієте, як вони працювали“.

Найважливіше, що не соромляться розповісти вам ані в Музеї Штазі, ані в новоствореному комплексі Топографія терору на місці колишньої штаб-квартири Гестапо: дуже мало, мізерно мало причетних були покарані за свої злочини проти людства. І це питання, яке муляє сучасних німців. Бо, коли провина не персоналізована, відповідати за неї доводиться усім. Але якщо принципово заглибитися у причетність цивільного населення до діяльності Штазі, то наприкінці НДР агентом був щонайменше кожен п’ятдесятий громадянин республіки.

Нова історія

Один із найвпливовіших гравців у Європі та незаперечна культурна величина у світі, сучасна Німеччина, тим не менше, – молода країна, яка перевинаходить свою історію знову і знову. Руйнування Другої світової лишили в Берліні багато простору “для фантазії”, і після 1989 року процес перебудови міста і далі триває.

У самому серці міста, на так званому Музейному Острові, на місці колишнього Палацу Республіки (знесеного за офіційною версією через шкідливі будівельні матеріали) тепер відбудовують Королівський палац.

 2f31e87-berliner-shloss

Дорога і масштабна ініціатива викликала бурхливі протести з боку медіа й інтелектуалів: побудова “бутафорії” – давно не популярна в урбаністиці тема, а до того ж сумніви викликає ідеологічне навантаження, що його буде нести відбудований в центрі міста палац великого кайзера з його гербами й ознаками влади від бога.

Гід-промоутер, який зустрічає нас всередині промоційного “Гумбольдт-куба”, гіперактивно розповідає про відтворення міського ландшафту, а також про перенесення в майбутній палац величних колекцій етнографічного музею, які були “подарунками для кайзера від різних народів”. І від цієї риторики віє міцним імперським флером і колоніальною свідомістю.

***

Наша дослідницька група навряд чи може вважатися репрезентативною – славістика в Humboldt-Universität переважно складається не з німців, і ці молоді берлінки дивляться на місто очима вихідців з Польщі, України, Вірменії, Росії…

Коли ми говоримо про політику пам’яті саме у цьому колі, очевидним стає, що офіційна лінія завжди стосується перш за все етнічної більшості і мало зважає на те, як це виглядає з точки зору іммігрантів (відсоток яких зростає).

Водночас саме такий – відсторонений від персональної ідентифікації – погляд дає змогу побачити суперечності в культурному наративі. У той час, коли музейно-дослідницькі інституції працюють над поясненням і документуванням неприємних сторінок німецької історії, масова культура карнавалізує і комерціалізує усе, що до цього надається.

Сконцентровані на постійній ревізії минулого, сучасні європейські суспільства певною мірою покидають напризволяще молодь, яка все одно шукає позитивної самоідентифікації для майбутнього, і популярна культура природним чином пропонує їй спрощені – націоналістичні, або ж смішні, іронічні – аполітичні варіанти.

Створюється враження, що розламу не існує. А потім раптом знову виникає перед очима черговий постер “На чиєму ти боці?”.

Редакції УП!!!
Майте совість, припиніть це, м’яко кажучи, СВИНСТВО у вигляді реклами нерухомості на окупованій території!!!

“у моїй голові складається, нарешті, розуміння, чому німців так лякали і лякають будь-які “Слава Україні” і пафосні патріотичні слова.”
По-перше: відповідь дуже і дуже проста! Ці гуки – це калька з партийного вітання часів гітлеровської Германії – “Heil Hitler”!
І по-друге: попри те що ці “патриотичні вітання” набрали чисельність та популярність у новій Україні, НЕ ВІДМІНЯЄ їх прогітлеровське походження й сенс. Тому це усе бюргерів і лякає…
“Наратив Великої вітчизняної війни, яка чомусь дійшла аж до Берліна” – це сумніви авторки чи її, по-руськи, “скудоумие”… Далі вона буде мислити: чи була війна чи її вигадали радянськи сталіністи…,чи є мої думки з цього приводу нійбільш величезне досягнення української думки з часів Франка…” Кожен зходить з розуму, як може, у нас вільна (напевно) країна…

Ну это хорошо что вы знаете о чем писать другим. Сталин с Гитлером тоже знали не смотрели по сторонам а только вперед кто к рейху на 1000 лет кто к коммунизму на всегда. Книги с памятниками сожгли и сравняли .в очередной раз ,нашли героев от Фридриха до Невского. Ваши Коллеги по духу и всегда обоснованно в духе времени .Вот вы пишите о своих страстям по героям Украины,и не дочеловеках советских ватных как вы кличите, руками и потом создавших то чем живем иждивенцами до сих пор что на полях сражений что инфраструктуре и спасли мир своими жертвами,.Вот вы полны нац гордости героями без Украины как государства .назовите таких рожденных в не залежной такого полета .Кроме националистических и обнищания с этим духовно ничего. История это то что было с этим воюют только падшие ,неспособные ее улучшить в сравнении своими деяниями сейчас .Загоняющие как вы в узкий ,серый мир ,без широкого кругозора ,и потому убогий и разрушающий сущность человеческой ценности ,,.далее,,

Преградой Развитию личности всесторонней и само-достаточной .А суть статьи ,еще раз вспомнить подумать, может покаяться ,может поучить а кому и забить .Но как известно каждому свое .А газета эта от того кто широко и обо всем мог писать и память ему за это.

В Берліні – в самому центрі центру – є кінотеатр Арсенал. Він названий на честь однойменного фільму Довженка. (Довженко досить довго жив і вчився в Берліні). В Берліні є будинок з Тризубом, де колись жили відомі українці. В Берліні є меморіальна дошка Лесі. Зрештою, в Берліні жили і зараз живуть “живі” пам”ятники-українці, причому не ватні і не совєцькі, а власне українці. Може пані журналістка трохи б напружилась, попрацювала б довше і написала на УП Життя про них, а не про солдата і танки? Можна примітивно сходити на один з цвинтарів і просто почитати імена на каменях. Чи журналістика так вже не працює? Влом, правда? Я розумію.