Monthly Archives: January 2016

Берлінські історії для України. Про що пам’ятають пам’ятники?

Берлінські історії для України. Про що пам’ятають пам’ятники?

by Evgeniia Nesterovych

 

3487d77-300x196-treptowВ Умані відкрили пам’ятник Гонті та Залізняку, у Полтаві на місці знесеного Леніна вже лаштуються встановити церкву, в селі Сари неподалік Гадяча несподівано гучно святкують неювілейну дату підписання Гадяцької угоди, а у Львові на Сихові ледь вдалося прибрати самовільно встановлений гіпсовий макет пам’ятника Небесній Сотні.

А ще є шкільні підручники, університетські програми, історичні науково-популярні фільми, виставки Українського інституту національної пам’яті та особливості українських законів про декомунізацію. Усе це – частина однієї великої мозаїки, яка називається “політикою пам’яті”.

Ясна річ, українці зовсім не перші, кому доводиться мати справу зі складними і суперечливими моментами власного минулого. Інша справа – як ми даємо собі раду з цим у моменти такого непростого теперішнього і наскільки ми хочемо вчитися на чужих помилках, а не робити знову і знову власні.

Німецький приклад подолання складного минулого, мабуть, найбільш хрестоматійний у Європі – з цілком зрозумілих причин. А проте зазвичай український погляд на німецькі політики пам’яті однобоко акцентував увагу саме на нацистських часах і питанні Голокосту, майже зовсім оминаючи все, пов’язане з об’єднанням двох Німеччин.

Хоч, як на мене, зараз саме час подивитися і на цей останній період, у якому, продовжуючи пам’ятати трагедію євреїв і злочини нацистів, німці також намагаються побудувати актуальну, спільну німецьку ідентичність.

“Пам’ять волочиться, мов парашути…”

“…Ходиш і забуваєш минуле. Забуваєш – і не можеш забути”. Усього за півгодини шляху від центру Берліна розташоване місце жахливе і безжалісне навіть у своїй архітектурі – колись “зразково-показовий” концтабір Заксенгаузен. Це – територія колишньої НДР, і меморіальний комплекс тут було відкрито ще 1961 року.

 3325f17-sachsenhausen-turm

Влада соціалістичної Німеччини взяла собі за основу ідеологію антифашизму, і тому місця нацистських злочинів всіляко підкреслювалися. В сучасному науково-дослідницькому та музейному комплексі зберегли одну залу з колишньої експозиції – спеціально, щоб продемонструвати, як висвітлювали діяльність концтабору за соціалістичної влади.

Вражає, наскільки той “старий” шмат експозиції нагадує звичні нашому оку музейні зали, присвячені Другій світовій війні (чи то Великій вітчизняній): транспаранти із запальними гаслами, герої-визволителі та їхні великі постановочні портрети. І ані слова про Голокост, а тим більше про гомосексуалів, чи про те, що від 1945-го до 1950 року це був один із найбільших спецтаборів НКВД для всіх незадоволених соціалістичною владою, колишніх вермахтівців та інших військовополонених.

Тепер у музеї можна побачити одночасно багато перспектив: тут діють окремі експозиції, присвячені роботі, побуту, медицині в таборі,  різним групам ув’язнених та різним періодам його існування (табір заснували ще 1933 року в Оранієнбурзі для незгодних з новими порядками Гітлера).

Відвідини подібних місць – обов’язкова програма середньої шкільної освіти у Німеччині. Сучасна експозиція, каже екскурсовод Іван Кульнев, значно більш відсторонена і не тисне лише на емоції відвідувачів. Вона скрупульозно документує та демонструє минуле, уникаючи домислів. Однак витримати у Заксенгаузені навіть відсторонену оглядову екскурсію без сліз чи пригнічення майже неможливо.

Те саме чуємо ми і від екскурсовода на віллі Ванзеє, де 1942 року відбулася сумнозвісна конференція з “остаточного розв’язання єврейського питання” і 11 мільйонів людей (за попередніми підрахунками Ейхмана, експерта з депортації СС) були приречені на смерть.

 f677bab-haus-der-wannsee-konferenz

Оскільки Голокост довший час не був частиною загальноприйнятого наративу про нацистські злочини, то усі намагання історика Йосифа Вульфа протягом 1965-1972 років заснувати на віллі центр документації не увінчалися успіхом. Будівлю на озері Ванзеє використовували як дитячий літній табір, і вже аж у 1992 році тут відкривають меморіальний комплекс.

До 2006 року виставка переважно викликала в людей сльози та жах, – каже екскурсовод, – а тепер усе-таки більше змушує замислитися над тим, як таке взагалі могло статися і які чинники сприяли цьому ще до приходу Гітлера до влади“.

Тут слід зауважити, що акцент в експозиції, тим не менше, все одно зроблено на німецькій провині. Лиш побіжно згадано, що загалом “єврейське питання” постало ще задовго до появи нацизму, і то навіть не у Німеччині – термін виник у XVIII столітті в Англії.

Лише кілька свідчень тут є, наприклад, про “мадагаскарський план”, активно обговорюваний у 1930-ті роки в Польщі, чи про реакції інших європейських країн, які насправді знали, що відбувається з євреями у кордонах Третього Рейху. Натомість на багатьох фото ми бачимо, як цивільні німці радісно супроводжують колони упосліджених євреїв, і лиш іноді десь виринає заскочене сумнівами обличчя.

Десь після відвідин Ванзеє у моїй голові складається, нарешті, розуміння, чому німців так лякали і лякають будь-які “Слава Україні” і пафосні патріотичні слова. Вони просто змалечку знають, як легко і непомітно звичайні, спокійні бюргери буквально протягом кількох років стали радісно вітати вигнання інших, таких самих бюргерів.

І тих, хто заступився, виявилося значно менше, ніж тих, хто мовчки спостерігав чи навіть допомагав.

Вічний вогонь невідомому солдату

Наратив Великої вітчизняної війни, яка чомусь дійшла аж до Берліна, – окрема тема, і потребує окремої розмови. Але не згадати про радянські повоєнні монументи в сучасному Берліні не вдасться – лише в десяти хвилинах від Брандебурзьких воріт досі стоять цілком справжні радянські танки.

 15c7133-tanki

Доглядає за пам’ятником, зведеним одразу по війні, муніципалітет Берліна: ще коли все навколо було в руїні, 11 листопада 1945 року цю арку було відкрито урочистим парадом, і аж до виведення радянських військ з Німеччини (1990-ті) біля пам’ятника постійно була почесна варта. Тут також поховано понад дві тисячі загиблих радянських солдат – але на колонах ви знайдете не більше півсотні конкретних імен; всі решта – традиційно “невідомі”.

Минулого року у зв’язку з російською агресією в Україні берлінські ЗМІ Bild і TAZ звернулися до місцевої влади з петицією про вилучення принаймні танків і гармат, що “прикрашають” монумент (для місцевих це вже давно “російські”, а не “радянські” Т-34).

Публічна дискусія скінчилася нічим – петицію відхилили, і танки й нині там. Щоправда, зараз цей монумент вже не бовваніє серед величезної площі, а схований від Рейхстагу за деревами густого парку.

Друге, більш визначне місце радянської пам’яті, знаходиться в Трептов-парку трохи далі від центру міста. Величезний, вбудований у ландшафт меморіальний комплекс не просто так відразу нагадує нам київську “Родіну-Мать” – це був дебютний проект того самого, тоді ще молодого Євгенія Вучетіча.

 acbfc05-sovjet-war-memorial-treptower-park-berlin

І тут уже все працює як містерія – довга алея з кам’яними стінами, побудованими з уламків рейх-канцелярії, а на них – цитати зі “святкових наказів” Сталіна німецькою та російською. У кінці алеї – гігантський солдат-визволитель із врятованою “німецькою” дівчинкою на одній руці та з легендарним “княжим” мечем (який стосунок це має до радянських солдат?) – у другій. А під самим монументом – щось на зразок маленької каплички, з мозаїчними зображеннями на тему.

Чесно кажучи, справді вражає. Бо насправді тут – теж масові могили. Але ніхто не знає, чиї саме і де саме. І кожного дев’ятого травня – паломництво росіян з сусідніх міст і країн у найкращих традиціях відомого нам Дня Перемоги – з музикою, георгіївськими стрічками і горілкою.

А цитати, викарбувані у золоті – загальні фрази, які могли бути сказані ким завгодно, щоразу урочисто підписані одним іменем. Вживання цього імені тут досі не співвідноситься зі згадками про Гітлера, а сувенірку із символікою СРСР можна купити без особливих проблем. Цей меморіал був відкритий уже 1949 року і демонстрував наочно, хто насправді і якими зусиллями переміг “фашистів”.

Прикметно, що на території СРСР “переможні” монументи почали встановлювати значно пізніше, вже після 1957 року, і жоден з них, ясна річ, не містив сталінських цитат. Відразу по війні перемога, вочевидь, не виглядала такою “радісною” на радянських територіях, тому наголошувати на цьому моменті було би нерозумно.

Варто зазначити, що основна частина Трептов-парку – це парк розваг, прогулянкова зона на березі Шпреє. І не можна не помітити, що в Україні більшість пам’ятників невідомим солдатам чи ВВВ також розташована у центральних міських парках – як у місцях, що завжди будуть відвідувані та популярні серед місцевого населення і туристів.

Схід і Захід разом

Коли у 1961 році постає Берлінський мур, дві Німеччини вже давно, по факту, проживають кожна свою історію. Вони ще мають зв’язки – і матимуть їх весь час, – але вже є чітка ідеологічна лінія поділу: є західно-берлінське ґетто у соціалістичній НДР, і побудова “вітрини соціалістичного світу” вже почалася.

До епохи “двох Берлінів” доторкнутися тут можна всюди. На вічно переповненому Check Point Charlie знайдуться всі атрибути колишнього кордону і навіть його охоронці – з ними, наприклад, можна сфотографуватися.

 7deb73d-checkpoint-charlie

Також до річниці падіння Стіни там уже рік працює оглядова панорама, присвячена 1989 року. На легендарній East Side Gallery вам навіть запропонують проштампувати паспорт НДР-івським прикордонним штампом, а на Александер-плац ви без проблем зможете купити і сам паспорт Німецької Демократичної Республіки.

Поза тим – безліч сувенірів, що тематизують Стіну і легендарні графіті на ній, акцентують увагу не так на її падінні, як на самому факті її існування. Парадоксально, але на East Side Gallery, яка була створена на честь зруйнування муру, постійно відновлюють принципово призначений на зникнення стріт-арт, реставрують сам мур, і оберігають його від несанкціонованих написів.

 2c4ef55-east-side-gallery

Забути Стіну неможливо, бо все у Берліні – від маленьких позначок на хідниках до великих сувенірних магазинів – нагадує, що вона була тут.

На вулицях Берліна наш “тематично заточений” погляд помічає рясно розповсюджені постери нового німецько-американського телесеріалу Deutschland’83 зі слоганом “На чиєму ти боці?” (Auf welcher Seite stehst du?). Головний герой – молодий військовий зі Східної Німеччини, якого Штазі добровільно-примусово засилає ад’ютантом до західнонімецького генерала, щоб вивідати плани США щодо ядерного нападу на “імперію зла”.

 a52bccf-deutschland-83-poster

Чимало епізодів серіалу знімали в Музеї Штазі в Берліні – одному з кількох нових місць пам’яті, що були створені на оригінальних місцях подій. Музей займає одну з будівель колишнього центрального управління Міністерства державної безпеки. В частині приміщень від 1989 року не змінювали навіть інтер’єрів.

 20174b1-stasi-museum

Що характерно: всередині почуваєшся як у середньостатистичному кабінеті українського директора школи або завідувача будинку культури. Занадто впізнавано все, і навіть чарівна француженка-екскурсовод десь побіжно зауважує: “Частина з вас з України, так? Ну то ви ж розумієте, як вони працювали“.

Найважливіше, що не соромляться розповісти вам ані в Музеї Штазі, ані в новоствореному комплексі Топографія терору на місці колишньої штаб-квартири Гестапо: дуже мало, мізерно мало причетних були покарані за свої злочини проти людства. І це питання, яке муляє сучасних німців. Бо, коли провина не персоналізована, відповідати за неї доводиться усім. Але якщо принципово заглибитися у причетність цивільного населення до діяльності Штазі, то наприкінці НДР агентом був щонайменше кожен п’ятдесятий громадянин республіки.

Нова історія

Один із найвпливовіших гравців у Європі та незаперечна культурна величина у світі, сучасна Німеччина, тим не менше, – молода країна, яка перевинаходить свою історію знову і знову. Руйнування Другої світової лишили в Берліні багато простору “для фантазії”, і після 1989 року процес перебудови міста і далі триває.

У самому серці міста, на так званому Музейному Острові, на місці колишнього Палацу Республіки (знесеного за офіційною версією через шкідливі будівельні матеріали) тепер відбудовують Королівський палац.

 2f31e87-berliner-shloss

Дорога і масштабна ініціатива викликала бурхливі протести з боку медіа й інтелектуалів: побудова “бутафорії” – давно не популярна в урбаністиці тема, а до того ж сумніви викликає ідеологічне навантаження, що його буде нести відбудований в центрі міста палац великого кайзера з його гербами й ознаками влади від бога.

Гід-промоутер, який зустрічає нас всередині промоційного “Гумбольдт-куба”, гіперактивно розповідає про відтворення міського ландшафту, а також про перенесення в майбутній палац величних колекцій етнографічного музею, які були “подарунками для кайзера від різних народів”. І від цієї риторики віє міцним імперським флером і колоніальною свідомістю.

***

Наша дослідницька група навряд чи може вважатися репрезентативною – славістика в Humboldt-Universität переважно складається не з німців, і ці молоді берлінки дивляться на місто очима вихідців з Польщі, України, Вірменії, Росії…

Коли ми говоримо про політику пам’яті саме у цьому колі, очевидним стає, що офіційна лінія завжди стосується перш за все етнічної більшості і мало зважає на те, як це виглядає з точки зору іммігрантів (відсоток яких зростає).

Водночас саме такий – відсторонений від персональної ідентифікації – погляд дає змогу побачити суперечності в культурному наративі. У той час, коли музейно-дослідницькі інституції працюють над поясненням і документуванням неприємних сторінок німецької історії, масова культура карнавалізує і комерціалізує усе, що до цього надається.

Сконцентровані на постійній ревізії минулого, сучасні європейські суспільства певною мірою покидають напризволяще молодь, яка все одно шукає позитивної самоідентифікації для майбутнього, і популярна культура природним чином пропонує їй спрощені – націоналістичні, або ж смішні, іронічні – аполітичні варіанти.

Створюється враження, що розламу не існує. А потім раптом знову виникає перед очима черговий постер “На чиєму ти боці?”.

Редакції УП!!!
Майте совість, припиніть це, м’яко кажучи, СВИНСТВО у вигляді реклами нерухомості на окупованій території!!!

“у моїй голові складається, нарешті, розуміння, чому німців так лякали і лякають будь-які “Слава Україні” і пафосні патріотичні слова.”
По-перше: відповідь дуже і дуже проста! Ці гуки – це калька з партийного вітання часів гітлеровської Германії – “Heil Hitler”!
І по-друге: попри те що ці “патриотичні вітання” набрали чисельність та популярність у новій Україні, НЕ ВІДМІНЯЄ їх прогітлеровське походження й сенс. Тому це усе бюргерів і лякає…
“Наратив Великої вітчизняної війни, яка чомусь дійшла аж до Берліна” – це сумніви авторки чи її, по-руськи, “скудоумие”… Далі вона буде мислити: чи була війна чи її вигадали радянськи сталіністи…,чи є мої думки з цього приводу нійбільш величезне досягнення української думки з часів Франка…” Кожен зходить з розуму, як може, у нас вільна (напевно) країна…

Ну это хорошо что вы знаете о чем писать другим. Сталин с Гитлером тоже знали не смотрели по сторонам а только вперед кто к рейху на 1000 лет кто к коммунизму на всегда. Книги с памятниками сожгли и сравняли .в очередной раз ,нашли героев от Фридриха до Невского. Ваши Коллеги по духу и всегда обоснованно в духе времени .Вот вы пишите о своих страстям по героям Украины,и не дочеловеках советских ватных как вы кличите, руками и потом создавших то чем живем иждивенцами до сих пор что на полях сражений что инфраструктуре и спасли мир своими жертвами,.Вот вы полны нац гордости героями без Украины как государства .назовите таких рожденных в не залежной такого полета .Кроме националистических и обнищания с этим духовно ничего. История это то что было с этим воюют только падшие ,неспособные ее улучшить в сравнении своими деяниями сейчас .Загоняющие как вы в узкий ,серый мир ,без широкого кругозора ,и потому убогий и разрушающий сущность человеческой ценности ,,.далее,,

Преградой Развитию личности всесторонней и само-достаточной .А суть статьи ,еще раз вспомнить подумать, может покаяться ,может поучить а кому и забить .Но как известно каждому свое .А газета эта от того кто широко и обо всем мог писать и память ему за это.

В Берліні – в самому центрі центру – є кінотеатр Арсенал. Він названий на честь однойменного фільму Довженка. (Довженко досить довго жив і вчився в Берліні). В Берліні є будинок з Тризубом, де колись жили відомі українці. В Берліні є меморіальна дошка Лесі. Зрештою, в Берліні жили і зараз живуть “живі” пам”ятники-українці, причому не ватні і не совєцькі, а власне українці. Може пані журналістка трохи б напружилась, попрацювала б довше і написала на УП Життя про них, а не про солдата і танки? Можна примітивно сходити на один з цвинтарів і просто почитати імена на каменях. Чи журналістика так вже не працює? Влом, правда? Я розумію.

My memories about Berlin as a “place of memory” – by Kateryna Shmeha

My memories about Berlin as a “place of memory”

Not every day falls opportunity to visit Berlin, take a walk to places of memory that talk to you by whisper of generations. This year I dropped such chance. I am sincerely grateful to the Department of Slavonic Studies of Humboldt University of Berlin, especially Dr. Susanne Frank, for the opportunity to become a part to the bilateral German-Ukrainian project entitled “The potential of art and literature in the context of political crisis and war”.

Each day of our ten-day trip was filled with new and unforgettable impressions, gave the experience, which we could not get in Ukraine. Despite almost five decades of the period of silence, ignoring its traumatic history, the next generation of Germans could restore what were lost. Through communication with the older generation and with the help of historians tragic events of the past acquired not only verbal form, but also embodied in the numerous memorials, museums and monuments that remind of the lessons of the past and not allow to repeat them. Especially interesting was the way of formation the places of memory.

Often the territory and the landscape are the most important museum exhibits. For example squares of earth covered with stones, which were barracks in a concentration camp Sachsenhausen or territory of villa Wannsee – the place where the Nazi elite decided the fate of the Jews of all Europe. However, the most impressive are so-called “stumbling blocks”, which you can find walking around the city. On these pieces of paving stones that are scattered in different parts of the city engraved names of Jews who once lived here, where you are standing now. Thus these unnoticed memorials became places of “absent presence”, inspire reflections about victims and perpetrators more than monumental sculptures and commercialized excursions.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

( an abstract)

Empathy – the only thing that will save us : anthropology of Homo Compatiens in the novel of Victoria Amelina

After the huge number of projects and books that have been published during the Revolution of Dignity and still breaking now, the book of Victoria Amelina “November Syndrome or Homo Compatiens” is the least connected with the events in winter 2013-2014. Maidan arises before us only at the end as culmination of the book.

The book filled with symbolism, myths and biblical allusions. It has polyphonic structure, speaks to us millions of voices, in different languages, cultures and eras. The sme applies to the storyline. This is not a story with a linear type of presentation where the event takes place slowly in space and time. The main line branches off all the time, supplemented by stories of different characters, countries, which combines the figure of the main character – Kostya Nechay.

In the “November Syndrome” combines seemingly irreconcilable: ˗ religion, Christianity, Islam, paganism; myths and rituals – ancient and modern; ˗ revolutions in Ukraine, Tunisia, Egypt; Women from Armenia and walks in Venice. And all this weaving for one – to show that people in all parts around the world are the same.

Victoria Amelina tried to show us the power of the human spirit and feelings. That, what makes us Human. Her book makes the world looks wider to realize that there are not only our local problems, deaths of our people. It opens our eyes to the fact that in Tunisia are violating human rights, bringing to self-immolation. That in Egypt the innocent guy, Khaled Said can be beaten to death by police . This book is about unity – the man and the world. Therefore, “We are all Khaled Said”.

(text of Berlin`s discussion)

Return to humanism: a new look at “November Syndrome”

Among the huge number of books about Maidan, the novel “November Syndrome” by Victoria Amelina plays an important role for the whole discourse of literature of Maidan. Whereas poetry mostly sounds like the experience of collective feelings, traumas, this novel shows rethinking the Ukrainian history in the world context and individual understanding of events that took place in winter of 2013-2014.

In her book Amelina clarifies some key issues, which are related with many topics that are important not only for Ukrainian but also for foreign readers. However, I realized the importance of these themes only from a distance of two years since the time when these events, which had been described in the book, took place. It is not just because each time during re-reading the text old adventures appear in a new light, as W. Izer said, but also because of a personal distance to the painful theme. During the first reading of “November Syndrome” key topics, on which my perception was directed, were the theme of compassion and sacrifice. The main character of the novel Constantine Nechay had hypertrophied capacity for empathy, so he could penetrate the feelings and experiences of strangers like his own, he was the so-called empat. Kostya realized his empathy as a gift, not as a disease only after coming to Maidan. It happened at that moment when he could feel the physical and spiritual torment of men from hostile camps: one of the protesters, who was beaten, and police soldier of special squad “Berkut”, who suffered from a gas attack. After saving two men, Kostya felt like a hero, narrator even sneers about it, comparing his character with Superman. Today, for me, this irony is even more pronounced, because the saving of life doesn’t seem heroic act anymore. Kurt Vonnegut, a writer who fought in World War II, in his novel “Slaughterhouse – Five” noted that one of the main consequences of the war is that people are discouraged from being characters. Nowadays heroes are not only the soldiers who attack the enemy, but especially those who have not lost humanity in a brutal time. Heroes seem to be those who have saved own life in the war, and didn`t lose it.

One of the main images that permeate the whole novel is image of leaf detached from the   tree. This image is very eloquent, because symbolizes invisibility of death, ignoring of death. There is even a quote in the text that confirms: “no one is crying over fallen leaves”, because they are not important, but only the tree itself is. This comparison can be interpreted in different ways. When I read the book just after the revolutionary events, not fully realizing their importance and effects man-leaf and Ukraine-tree were the symbols of patriotism and sacrifice for me. After all, I had to explain to myself why these people had to die, how it could be possible to kill people in the middle of the Europe in XXI century so easily. I justify this events before myself as a kind of sacrifice in the name of the freedom of Ukraine, its new future. Today, when I see the results of this events, when every day I observe the human disappointment, their putting up with the death, fallen leaves symbolism obtains a new meaning – ignoring of the death. We notice the fallen leaves when it just started to fall off, it symbolizes the beginning of autumn. But when the leaves are piled up, it loses its symbolism and only hinders to walk, sticking to the foot. The same situation is with the death: it is shocking only in the very beginning, but when dozens are killed every day, it ceases being a sensation. Only now, reading “November Syndrome”, I payed attention to the phrase from the epilogue of the novel. It belongs to the narrator – like a third person who tells Kostya`s story after the Maidan and after his death: Kyiv is less shown in the news, people become uninterested, it is not a sensation anymore. Time mist the feelings that appeared during the call “Glory to Ukraine, Glory to the heroes!”. Today it sounds like a tribute to tradition, there aren`t bloody faces of dead guys in your imagination.

So, summing up, we should remember the famous dictum of the Scottish writer T. Carlyle: “Any revolution is produced by romanticists, is developed by fanatics, and only real scoundrels enjoy its fruits.” The bitter fruits of the revolution that we consume in Ukraine as the war, make people to get used to the fact that was emotionally hard during the Maidan – to death. This is why an idea of “November Syndrome” – to return a society of selfish-consumer system to humanity, indifference, compassion, is so important, especially during the war.

 

 

Memories from (of) Berlin by Mariana Zeleniuk

                                   Memories from (of) Berlin

During journeys we always learn something new – new people, places, landscapes and architecture, culture of thinking and everyday life. Besides, every time in a new context we open ourselves, especially when the topic of common scientific reasoning is the theme of memory, incorporating historical events into a modern context in which today are people who were not witnessed of these events, but live side by side with this memory. Something similar happened to me for 10 days staying in Berlin. In Berlin of past and present.

Despite of belonging to a different nationality, to a different historical experience you are getting into in the new context and involuntarily notice the little details, as if a kind of “memory traces”, and then empathically perceive this experience as your own, looking for parallels, asking questions. From this perspective, it is interesting to think about immigrants, who now filled Berlin (I mean various nationalities). They settled here and anyhow being in the context of the “German memory” must respond to a lot of trails, signs, monuments that filled Berlin.

“Forgive and forget” is only one way of reconciliation. However, when we remember and honor the victims, we are learning not to make those mistakes again. The slogan “remember to change” is the centre, the foundation for the creation of monuments and memorial complexes, tables, signs in Berlin.

I suppose it is a mistake to divide the people who died during the Second World War into the victims and victors. The fact of their death makes them equal, and the attitude to the actions of people, groups, leaders forms future generation. This idea is well represented in the book of Jenny Erpenbek «Trial of house». In her compositions     there are separate stories of people which in some way were united by the destiny, but each of these stories are equal. The equivalence of human lives should be a vector for conversations about traumatic past. Namely on such perception of her book the author stressed at the meeting. To my mind one more author’s opinion is also important. It is the idea of comparison of literature and archeology. A writer should really only consistently remove layers of dust and dirt one by one from the things-people-events and without estimates equally talk about the primary. Memory also must touch the primary and it is this primacy, truth, and the way of filing memory is always the only interpretation.

Do we really want to know the truth? Are we ready to accept it, forgive? Is it important to remember? Is the experience of the Holocaust and The Second World War traumatic for the new generation? How different is the general and private, family history? These and other questions I asked myself while staying in Berlin – a special place of memory.

                                                                         Mariana Zeleniuk

suitcases of impressions and motivations

This project gave me so much that I was extremely happy with the fact that it was permitted to take countless number of suitcases with impressions and motivations on board of the plane. IrinaM4Of course, I could hardly put them in my head and in my heart. Sometimes there are such days which look like a month or even a year because of their capacity and accumulation of experience… For instance, when everything starts in Humboldt University, continues with empathic wandering into Sachsenhausen concentration camp and trying not to forget to breathe, then – a museum “Topography of Terror” and at the end of the day – luxurious stunning performance in Berliner Ensemble. I remember IrinaMimageone evening after a very intensive and mad day when I wrote: “To grow up in this city till the clothes for thoughts and reflections fissures in seams…” Berlin is a city of contrasts. It looks like a vitrage with amazing pieces of colourful glass which are so self-contained that we can observe the process of decentering (by Jacques Derrida). Paul Ricoeur suggests that understanding leads to self-understanding. Thus the opportunity, presented by Humboldt University, helped me to look at my country using another filters, being able to compare, to comprehend more clearly what memory is and how it “works” on various levels, in different countries, amongst many unique nations… Consequently this considerable experience vastly expanded my worldview and gave me plenty more motivations and impulses to self-improvement and discovering IrinaM5everything around me with curiosity and inspiration.

Iryna Shchepna